Як «відчуття прийняття» до навернення впливає на помісну церкву

Одним із важливих відкриттів сучасного світу є те, що Джон Донн був правий, а Саймон і Гарфанкель – ні: я не скеля, я не острів.

Від моїх уявлень про себе до моєї віри про життя та всесвіт — усе це формується соціально. Це не означає, що я не приймаю незалежних рішень. Це лише вказує на те, що соціальний контекст, у якому я живу, значною мірою визначає коло можливостей, з яких я можу обирати.

Більше того, культура заохочує деякі вибори і карає інші за допомогою схвалення або осуду. Іноді винагорода є матеріальною. Однак набагато сильнішим за матеріальні заохочення є соціальна, інтелектуальна та емоційна винагорода за те, що тебе вважають нормальним, здоровим, добре адаптованим членом суспільства. Ми — соціальні істоти, тому прагнемо бути частиною групи.

Це означає, що незалежно від об’єктивних переваг певної ідеї, деякі думки здаються більш правдоподібними або привабливими, ніж інші. Важко вірити в те, що всі довкола вважають божевіллям. І, навпаки, легко повірити в те, що всі навколо вважають очевидною істиною. Ми не «острови в потоці», ми — «косяк риб», і це здається цілком природним — плисти за течією.

Церква каже: «Це не таке вже й безумство, як ти думав»

Що відбувається, коли застосувати ці основні ідеї до помісної церкви та її завдання євангелізації? Ви раптом усвідомлюєте, що помісна церква – це більше, ніж просто місце для проповіді чи проведення євангелізаційних програм. Ви бачите, що завдання євангелізації більше не обмежується роботою професіоналів.

Натомість уся церковна спільнота стає ключовим елементом у справі поширення Євангелії. Ця спільнота пропонує альтернативу невір’ю — культурний простір, який демонструє, як виглядає любов і наслідування Ісуса, а також любов і служіння одне одному. Вона робить це в рамках спільного церковного життя: від публічних зібрань до вивчення Біблії у малих групах, від неформальних зустрічей за вечерею до соціальних подій. Таке життя разом не лише зміцнює спільну віру, але й промовляє до спостерігаючого світу, який не вірить: «Це не таке вже й безумство, як ти думав, і якщо ти зробиш крок від невір’я до віри, ти не будеш самотнім».

Іншими словами, церква стає структурою правдоподібності для віри. Це зрозуміло?

Один крок далі: приналежність перед вірою

Останні кілька десятиліть багато церков зробили крок далі в цьому розумінні.
Якщо спостереження за переконливим альтернативним світом ззовні може допомогти людині перейти від невір’я до віри, то чи не було б краще, якби ця людина побачила його зсередини?
Якщо ми хочемо порекомендувати Євангеліє нехристиянам, що може бути більш ефективним, ніж запрошення їх всередину, де вони можуть спробувати його на смак, перш ніж зобов’язатися прийняти його? Якщо церковна спільнота є найпотужнішим інструментом, що ми маємо, давайте залучати людей, не як зовнішніх спостерігачів, а як (обережних) членів, які беруть участь у нашому спільному житті.

Який результат? «Невіруючі» стають «шукаючими», а не просто нехристиянами. Вони стають супутниками на шляху разом з нами, хоча й на іншій стадії.

Практично це означає, що ми повинні дозволити невіруючим приєднуватися до всього: від прославляння до програми додаткового навчання, від зустрічей привітання до організації поїздок для людей похилого віку. Усі залучені; усі мають приналежність, незалежно від віри.

Ідея полягає в тому, що, перш ніж вони це усвідомлять, не лише відчуватимуть свою приналежність, але й почнуть вірити в те, до чого належать, адже приналежність робить віру правдоподібною.

Чому б не дозволити їм належати до церквовної спільноти, перш ніж повірити? — Три причини

Це приваблива ідея. Це, здавалося б, ефективна ідея. Але це також погана ідея. Ось три причини, чому.

Вона плутає християн

По-перше, це плутає християн. Я керую церквою, яка протягом багатьох років неофіційно практикувала цю ідею. В результаті в нас склалася група людей, які мають статус членів (деякі є офіційними членами, деякі — ні), але всі вони стверджують, що є християнами. Проблема в тому, що деякі з них палкі та віддані, інші, здається, більше цікавляться розвагами, а ще інші взагалі не бажають нічого робити. Але оскільки всі вони належать до сім’ї, то всі вони номінально є послідовниками Ісуса, і ми змушені вигадувати інші пояснення для цих відмінностей: «він справді зайнятий», «вона просто не захоплюється музикою», «їхні друзі більше не приходять». І ми змушені вигадувати додаткові категорії, такі як «віддані християни», «серйозні християни» та «жертовні християни», щоб відрізнити їх від «звичайних християн» і «таких собі християн».

Звісно, ми повинні очікувати різноманітності духовної зрілості в церкві, і християни будуть грішити. Але що насправді означає бути християнином в цьому контексті? І що нам робити з незручними висловлюваннями Ісуса, такими як: «Адже хто чинитиме волю Мого Отця, Який на небі, той є Моїм братом, і сестрою, і матір’ю!» (Мт. 12:50) або «І хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мт. 10:38)? Ісус говорив про слідування за Ним як про радикальний розрив з нашою попередньою життєвою моделлю. Але коли ми навмисно починаємо розмивати межі, ми плутаємо християн щодо того, що насправді означає бути послідовником Ісуса.

Вона плутає нехристиян

По-друге, приналежність перед справжнім наверненням плутає нехристиян. Незабаром після того, як я прибув до своєї церкви, в офіс надійшов анонімний телефонний дзвінок, який повідомив, що один з наших лідерів «живе в гріху» у старомодному сенсі цього вислову. Коли ми почали розслідування, виявилося, що це правда.

В одному сенсі це не була найбільша проблема. Як ми знаємо, християни можуть впадати в гріх, навіть у серйозний гріх.

Справжня проблема, з пасторської точки зору, виникла, коли цю людину звинуватили. Реакція була вражаючою: «Я на це не підписувався! Якби я знав, що таке станеться, я б ніколи не приєднався з самого початку». (Іронічно, в культурі приналежності перед наверненням може бути присутнє й офіційне членство, як це було в нас.)

Очевидно, для цієї людини бути християнином не означало підкорятися Ісусу. А Євангеліє не мало на увазі покаяння і віру. Натомість, це було про приналежність до нашої родини, бути прийнятим і мати можливість використати свої таланти та задовільнити власні інтереси. Відповідальність, безумовно, не входила до цього рівняння, і так само не було й зобов’язання. Перш ніж ми змогли це обговорити, той лідер залишив церкву.

Коли нехристиянам ніколи не кажуть, що вони нехристияни, а натомість вчать думати про себе як про «супутників», «шукаючих» або «людей на різних етапах однієї й тієї ж подорожі», їм легко заплутатися в тому, що насправді означає бути християнином і як виглядає довіра до Євангелія. Бажання належати до чудової церковної сім’ї може занадто легко спонукати когось приєднатися до спільноти Ісуса, але ніколи справді не погодитися з наказом Ісуса покаятися і увірувати.

Вона фундаментально змінює помісну церкву

По-третє, приналежність перед наверненням фундаментально змінює помісну церкву. Помісна церква є спільнотою, і в кінцевому підсумку спільнота визначається не її документами, будівлями чи програмами, а людьми — людьми, чиї життя беруть участь у новому творінні реальності любові та святості, створюючи таким чином нові структури правдоподібності.

Це те, чому навчав Ісус: «З того дізнаються всі, що ви – Мої учні, коли любов матимете між собою» (Ін. 13:35).

Це те, чому навчав Павло: «Не личить вам хвалитися. Хіба не знаєте, що невелика кількість закваски заквашує все тісто? [Тому] усуньте стару закваску, щоби бути новим тістом, бо ви прісні, адже наша Пасха – Христос, принесений [за нас] у жертву» (1 Кор. 5:6-7). А в іншому місці: «Не впрягайтеся разом з невірними в чуже ярмо. Що може бути спільного у праведності з беззаконням? Що спільного між світлом і темрявою?» (2 Кор. 6:14).

Це те, чому навчав Петро: «мати добру поведінку серед язичників, щоби через те, за що вас обмовляють, мов злочинців, побачивши добрі діла, прославили Бога в день відвідин» (1 Пет. 2:12).

Це те, чому навчав Іван: «А хто дотримується Його слова, в тому Божа любов справді є досконалою. З цього пізнаємо, що ми в Ньому. Хто каже, що в Ньому перебуває, той має жити так само, як жив Він» (1 Ів. 2:5-6).

Це сила свідчення церкви про Христа згідно з Новим Завітом. Коли світ дивиться на церкву, він, звісно, бачить грішників. Але це не все, що він бачить. Він бачить грішників, чиє життя радикально змінюється через Добру Новину Євангелія. Він бачить грішників, чия любов один до одного не може бути пояснена нічим іншим, крім смерті та воскресіння Ісуса Христа. Він бачить грішників, які не лише люблять одне одного, а й люблять Бога через Ісуса Христа, і чиє життя виявляє цю любов у святості та істині.

Повертаючись до того, з чого ми почали, церква може бути надійною основою для віри лише тоді, коли складається з людей, які дійсно мають віру, людей, які справді навернулися до Христа.

Усе це змінюється, коли церква перетворюється на спільноту тих, хто просто подорожує разом. Для багатьох мета цієї подорожі залишається невизначеною та невідомою. Для одних подорож завершилася ще до досягнення остаточного пункту призначення; для інших — мета спасіння вже досягнута. Однак така спільнота не може бути свідком істини Ісуса Христа та Його Євангелія. Вона не здатна до цього, якщо ви можете належати до неї, не будучи віруючим.

Натомість така спільнота свідчить лише про саму себе — її теплоту, відкритість та інклюзивність. Але що зрештою є в цьому настільки унікального й привабливого? У місті Портленд, де я живу, існує безліч теплих і відкритих спільнот, так би мовити, субкультур. Проте вони не свідчать про Ісуса. Лише помісна церква здатна виконати це завдання. І навіть тоді вона зможе бути свідком істини Христової лише за умови, що для приналежності до неї потрібно бути віруючою людиною.

Коротко кажучи, філософія приналежності перед наверненням фундаментально змінює церкву, що в довгостроковій перспективі підриває силу свідчення церкви.

Краще рішення

Приналежність перед наверненням — це погана ідея. Краще рішення — це те, що описав Ісус у Євангелії від Івана 13 розділ: церковна спільнота, яка глибоко вірить у Євангеліє, так що її життя відзначається любов’ю один до одного. Така спільнота, за його словами, спонукатиме тих, хто зовні, не лише визнати, що вони зовні, а й бажати увійти всередину.

Уявіть собі пекарню в холодний, сніговий день. Запах свіжоспеченого хліба та гарячого шоколаду час від часу просочується назовні. Дитина, зачарована ароматами, притискає ніс до шибки вікна. Це скло — бар’єр. Без нього тепло й смачні пахощі швидко б розвіялися на холодному вітрі, і ніхто не здогадався б, що там, усередині, можна знайти щось хороше. Однак цей прозорий бар’єр дозволяє дитині бачити всі принади, що чекають на неї всередині, і, мовби, запрошує увійти. Є вузькі двері, через які вона мусить пройти. Поки вона стоїть зовні, може тільки милуватися і захоплюватися тим, що там є, але це ще не належить їй і не приносить справжньої насолоди. Коли ж вона увійде через двері, все, що є всередині, стане для неї доступним.

Коли невіруючі стикаються з вашою церквою, це повинно бути схоже на те, як стояти біля того вікна, а не дивитися безцільно на цегляну стіну. Вони повинні відчувати тепло вашої любові, коли ви вітаєте їх і спілкуєтеся з ними як з людьми, створеними за образом Божим. Вони повинні бачити глибину стосунків, спостерігаючи за тим, як люди, які не мають причин піклуватися один про одного, докладають зусиль, щоб служити. Вони повинні відчувати багатство Євангелія, коли Слово Боже проповідується і викладається таким чином, що це стосується їхнього життя. І вони повинні чути запрошуючі звуки радісної церковної спільноти, слухаючи пісні і молитви людей, які поклоняються нашому розп’ятому і воскреслому Господу.

Тож вийдіть за межі звичного, щоб створити спільноту, яка вітає сторонніх. Подумайте про мову, яку ви використовуєте. Будьте свідомі у своїй гостинності. І будьте стратегічними у своїй прозорості. Як пекарня, що виводить смачний запах свого хліба на вулицю, публічно святкуйте історії благодаті і трансформації, що відбуваються серед вас. А потім, коли ви зробите все інше, чітко поясніть Євангеліє і запросіть людей відповісти на нього в покаянні і вірі. Закликайте їх не йти по проходу, а увійти через вузькі двері і приєднатися до вас у багатстві віри в Євангеліє.

Якщо церква має демонструвати добрі плоди Євангелія, бар’єр віри не слід усувати, адже саме ця спільна віра, виставлена на огляд, є найпотужнішим запрошенням для людей увійти до неї.

---

Спочатку перекладено та опубліковано Християнське видавництво «Подорож». Відвідайте їхній сайт, щоб знайти багато подібних ресурсів.